Хустська Єпархія

xe_logo1.pngХустська єпархія Української Православної Церкви утворена рішенням Священного Синоду УПЦ від 29 липня 1994 року шляхом розподілу Мукачівської єпархії на дві самостійні. З моменту утворення та до листопада 1998 року єпархією керував єпископ Мефодій (Петровций). З 21 листопада 1998 року рішенням Священного Синоду УПЦ на Хустську кафедру призначено єпископа Агапіта (Бевцика), який до того часу був намісником Свято-Троїцького Iонинського чоловічого монастиря в Києві. З 26 липня 2000 року управляючим єпархією став архієпископ Iоанн (Сіопко). 22 листопада 2006 року управляти кафедрою було призначено єпископа Iполита (Хилька). 14 грудня 2007 року на Хустську кафедру рішенням Священного Синоду УПЦ керуючим Хустською єпархією став архієпископ Марк (Петровцій).

До листопада 1998 року єпархіальне управління розміщувалося в корпусі хустського готелю «Верховина». На прохання єпископа Мефодія обласна й районна держадміністрації виділили місце під будівництво єпархіального комплексу. Його було освячено 30 жовтня 1996 року. Місцева державна влада також виділила ділянки під будівництво кафедральних соборів у Хусті (в ім’я святих Кирила і Мефодія, учителів словенських) та в місті Виноградові (на честь Святої Трійці). Обидва кафедральні собори нині перебувають на стадії будівництва.

Зі вступом на Хустську кафедру єпископа Агапіта (Бевцика) єпархіальне управління з готелю «Верховина» було перенесено до колишньої музичної школи, яка розташована поруч із споруджуваним нині кафедральним храмом.

Схематична Мапа Єпархії
Схематична Мапа Єпархії

У Хусті діють 7 православних храмів: кафедральний собор в ім’я святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, Свято-Благовіщенська церква, Вознесенський храм, храм “Нерукотворного Спаса”, Свято-Георгієвський храм (Черврна Гора), храм Всіх Святих, Свято-Вознесенський храм (Кіреші).

До складу Хустської єпархії входять п’ять районів Закарпатської області: Хустський, Виноградівський, Міжгірський, Рахівський і Тячівський, які розділені на 17 благочинь. На території єпархії проживають українці, угорці, росіяни, румуни, словаки, євреї та цигани.

Iсторія Закарпатського краю надзвичайно цікава. У IХ-Х століттях територія Закарпаття входила до складу Київської Русі. Літописець Нестор в 898 році, розповідаючи про утворення держави угрів, пише: «И пришедше от востока и устремишася через горы великия, иже прозвашася горы Угорския, и почаша воевати на живущия ту, седяху бо ту прежде словене й волохове, переяша землю Волынскую. По сем же утре волохи наследиша землю ту и седоша со словеньми, покоривше я под ся, и оттоле прозвася земля Угорська».

Згідно із записом у «Літопису минулих літ» (996 рік), київський князь Володимир Святославович проживав у мирі з сусідніми князями Болеславом Лядським, Стефаном Угорським та Андроніком Чеським.
З другої половини XI століття у зв’язку з ослабленням Київської Русі на Закарпаття почастішали набіги половців. У березні 1241 року орди хана Батия напали на Карпатську Русь, їхній шлях пролягав через Борецький перевал. Завойовники практично спустошили Карпатський край.

У культурі Закарпаття збереглися багатовікові східнослов’янські звичаї в побудові храмів, помешкань та оборонних споруд. Писемність тут почала поширюватися з 80-90 років IX століття, коли з Моравії прийшли учні святих рівноапостольних братів Кирила і Мефодія. За їхньою участю були споруджені перші храми й монастирі, що стали в майбутньому осередками слов’янської писемності та поширення церковнослов’янської літератури.

У ХI-ХII століттях з Русі (Києва та Галичини) завозилися на Закарпаття церковні книги, які потім переписувалися в Мукачівському, Грушівському (Тячівський район Хустської єпархії) та інших монастирях. До нас дійшли уривки з Євангелій та міней ХII-ХIV століть давньоруською мовою, що збереглися серед рукописів Мукачівського та Iмстичівського монастирів. Вони свідчать про нерозривні культурні зв’язки Закарпаття зі Святою Руссю.

Після татаро-монгольської навали на Закарпатті розпочалося засилля угорських феодалів. У ХVI столітті сюди проникає протестантизм, який поширюється переважно серед угорського населення.
На початку ХVII століття в Закарпатті активізувались єзуїти, частина православного духовенства та населення були окатоличені. Так, 1642 року Мукачівський православний єпископ Василій (Тарасович) у замку Лансенберґ (біля Відня) у присутності австрійського імператора прийняв католицтво. Але населення краю не пішло за ним, і Тарасович змушений був повернутися в лоно православ’я. Проте 24 квітня 1646 року під тиском володарки Ужгородської латинофундії Анни Друкет в Ужгороді на зборах духовенства було проголошено унію. Акт про прийняття союзу з латинянами підписала незначна частина вищого духовенства.

Підписання унії викликало загальний гнів та обурення народу. Мукачівський єпископ Василій (Тарасович) змушений був утекти із Закарпаття, а на його місце було обрано й висвячено на єпископа священика Юска. Після проголошення унії православний народ ще довго вів боротьбу проти її насильницького впровадження.

З другої половини ХVI століття діяли школи не лише в містах, але й у великих селах Закарпаття (Велика Копаня, Великі Лучки, Вишкове). Збереглися пам’ятки писемності тих часів, серед яких «Королевське Євангеліє», переписане Станіславом Граматиком. За технікою виконання цей рукопис може зрівнятися зі славнозвісним «Пересопницьким Євангелієм» (1556-1561 рр.). Цим же часом датуються «Мукачівський Псалтир» та «Ужгородський Устав». Цінними пам’ятками ХV-ХVI століть є «Ужгородська празнична Мінея», «Тереблянський Пролог», «Торуньський збірник», а також Євангелія, тріоді, октоїхи, літургікони та інші рукописні богослужбові книги. Одне з Євангелій ХVI століття, знайдене в Ужгороді, умовно називається «Московським», оскільки, очевидно, завезене сюди з Московщини.

Серед закарпатців особливою популярністю користувалися видання руського першодрукаря Iвана Федорова, зокрема його Острозька Біблія. В Ужгородському краєзнавчому музеї зберігається Євангеліє тих часів.